Леонора Алейнова: «Навіть у 72 роки можна змінити все!"

Леонора та Дмитро Алейнови донедавна були звичайними українськими пенсіонерами, але через стан здоров’я, восени 2014-го року вони вимушені були переїхати до Ізраїлю. Їм тоді було по 72 роки. TravelUp узяв у них ексклюзивне інтерв’ю, де вони порівнюють життя в Україні та за кордоном.

-Леоноро, розкажіть, що вас змусило переїхати до Їзраїлю?

-Добрий день. Кілька років тому я потребувала серйозної операції і нейрохірург порадив поїхати до Ізраїлю, оскільки такі операції роблять або там, або в Німеччині. В Україні для мене можливості вилікуватися просто не було – так і сказав. Вибору не залишалося, чоловік виявився не проти поїхати зі мною. В Ізраїлі зараз живе мій син та онука, вони мені допомагають.

-Чи думали ви до цього випадку про те, щоб емігрувати в іншу країну?

-Ні, не думала. У Києві у мене була сім’я, чоловік, улюблена робота, потім я вийшла на пенсію, але нічого кардинально змінювати не збиралася. По-перше, вік уже не той, по-друге, я не знаю іноземних мов, по-третє, я народилася й усе життя прожила в Києві, у мене тут було все.

-Чи хотіли б ви зараз повернутися жити до України?

-На жаль, ми зараз не можемо повернутися до України через те, що ми пенсіонери і наші пенсії мало що покривають, крім комунальних послуг. Крім того, ми вже офіційно громадяни іншої країни й мусимо жити тут. Нам дозволено виїжджати за кордон, але там ми маємо проводити не більше 3 місяців на рік. Звісно, є ностальгія, у цьому році стан здоров’я нам вже дозволяє потрапити до України й ми вже чекаємо, коли зможемо навідатися, але постійно жити там ми вже, на жаль, не зможемо

-5 років тому для вас тут усе було чужим та незнайомим. Які у вас виникали та досі виникають складності із проживанням тут?

-Перше і найголовніше це, звісно, мова. Нам пощастило, що в нашому містечку доволі велика діаспора з країн СНД, але все одно, мовний бар’єр завжди присутній. Це стало проблемою в перші ж дні, коли потрібно було йти до лікаря. Нам дуже пощастило, що ми у цій країні не самі й нам можуть допомогти родичі. Друге – це транспорт. Ізраїль за площею менше, ніж Київська область, але технології та транспортні сполучення тут зовсім інші. Пройшло вже 3 роки, як ми тут живемо, але у 99% випадків ми ходимо пішки. Третє – знайти собі квартиру. Зняти тут житло дуже дорого і складно. Добре, що нам допоміг син. Люди, котрі вимушені робити це самі, шукають житло через ріелторів, що доволі дорого й не завжди гарантує результат, який би вас задовольнив.

(Леонора з донькою)

-Якщо ми вже заговорили про ціни, розкажіть докладніше, що може собі дозволити людина, живучи на пенсійних виплатах.

-Оскільки житло тут надзвичайно дороге, купувати його не прийнято. Зазвичай працездатна частина населення його просто орендує, ми теж. На комунальні послуги й оренду йде близько 85% пенсії. Інше ми витрачаємо на їжу й медичну страховку. Тут її має практично кожен. За рахунок цього складна операція, через яку ми, власне, й переїхали, обійшлася безкоштовно. Хоча на стоматологію це не поширюється, тому зараз ми виплачуємо ще й 3-річний кредит, який взяли щоб оплатити послуги дантиста.

Якщо перевести ціни на гривні, то звичайний хліб коштуватиме в середньому близько 100 гривень, тому по тутешнім міркам, отримуючи лише пенсію, ми живемо доволі бідно. Але нам вистачає на наші основні потреби, ми ситі, одягнуті, маємо, де жити. Більшого нам і не треба.

-Будемо відвертими, Ізраїль – країна із доволі нестабільними та напруженими зовнішніми відносинами. Як цей фактор впливає на ваше повсякденне життя?

-Ми живемо в містечку Ашкелоні біля Сектору Газа. Так, звучить страшно. Але насправді, безпека тут на високому рівні. Звісно часто в небі можна побачити військові літаки, але більшість квартир має одну особливо захищену кімнату, куди треба ховатися у разі заворушень. Незважаючи на постійний контроль, напруженої атмосфери тут немає, нема відчуття тривоги. Одного разу я була з подругою в Єрусалимі, де як раз тоді почалося масове заворушення. Моментально нізвідки прибігла маса кінної поліції та враз конфлікт затих. Армія тут дійсно на високому рівні, це помітно і це заспокоює.

Останнім часом, на жаль, ситуація погіршується й нам іноді доводиться ховатися в укріпленій кімнаті, коли чуємо сирену. Нас дуже рятує, що в нас є син, який живе в іншому місті, подалі від спірних територій. Він може нас забрати й ми поживемо в нього кілька днів, доки ситуація не стабілізується.

Це, до речі, ще одна причина, чому купляти житло тут ризиковано – взяв собі іпотеку на 35 років, а у перші ж 5 років прилетів снаряд і квартира знищена, а гроші виплачувати треба.

-Як ви себе почуваєте в контексті правової захищеності?

-Корупція, звісно, є всюди, але тут помітна боротьба з нею. Колишнього Президента Ізраїлю, наприклад, суд посадив за грати. Людину можуть взяти на гідну роботу, але лише якщо вона має вищу освіту, а вона тут лише платна й дуже дорога, не кожен може собі її дозволити. Крім того тут діє неписане правило: «Хочеш хорошу роботу – багато працюй». Людину не візьмуть на роботу за зв’язками, її візьмуть, якщо вона буде сумлінно працювати.

-Як ви вважаєте, чому тут рівень корупції нижчий, ніж в Україні?

-Гадаю, велику роль грають зарплати. Якщо труд людини достойно оцінюють, вона боїться втратити місце. Мій син Сергій працює викладачем в університеті. Нещодавно один студент запропонував йому хабар, він це так упевнено робив, що було ясно, що це його не перша така пропозиція до викладача. Коли мій син про це розповідав, він сказав таку фразу: «Я отримую кілька тисяч доларів за семестр викладання. Чи став би я ризикувати таким місцем заради якогось студента?». От у чому справа. Він міг прожити на гроші від роботи й не потребував хабарів

-Отже, живучи тут 5 років, які ви для себе зробили висновки?

-Я не хочу казати, що якась країна краща, а якась гірша. Обидві мають свої переваги й недоліки. Повторюю, я сюди переїхала, щоб отримати громадянство й зробити життєво необхідну операцію. Звісно, я сумую за Україною, але вона поки що не може дати мені гідних умов для життя.