Новоселиця. Палац Гіжицких-Потоцьких.

Базаренко

Новоселиця (Староконстантіновский район Хмельницької області) в XIX і початку ХХ століття значилася як ферма. Відомості про її історію уривчасті. Точно можна сказати, що в кінці XVII - початку XVIII століття Новоселиця належала роду Сангушків герба Погонь Литовська. До 1725 року цією місцевістю володів князь Павло-Кароль Сангушко (Paweł Karol Lubartowicz ks. Sanguszko-Kowelski h. Pogoń Litewska, 1680- 13.4.1750). Князь займав посади надвірного литовського підскарбія (1711), надвірного (1713) і Великого Литовського маршалка (1734). Йому толі не щастило з жінками, то чи навпаки, щастило, але всупереч католицьким законам він був одружений тричі - його першою обраницею стала Броніслава Пенёнжкова, з якої він одружився приблизно на рубежі століть - в 1700-му році. У шлюбі народилися двоє дочок і двоє синів. Броніслава померла в 1707 році, а наш герой вже через рік, в 1708 році, в Сандомирі знову одружується. Супргугой стала княжна Маріанна Любомирська (Marianna Teofila ks. Lubomirska, 1683-1729). Цей шлюб був багатий на роки - 21 рік, але не багатий на дітей - дружина народила йому всього одного сина - князя Яна-Олександра (Jan Aleksander ks. Sanguszko-Kowelski). Як і перший, цей шлюб закінчився смертю дружини. На цей раз князь Павло горював довше, аж 6 років. Князь Павло-Кароль Сангушко.

Княгиня Барбара-Урсула Сангушко. Уроджена Дуніна. Gортрет роботи Марчелло Бачареллі

У 1735 (за іншими даними - 1739) він одружується в третій і останній раз - на дівчині, молодший за нього на 38 років ... Її звали Барбара-Урсула Дуніна герба Либідь (Barbara Urszula Dunin h. Łabędź) (1718-1791). Молода дружина мабуть надихнула старіючого князя (на момент весілля йому було 55 років) і подарувала йому ще 6-х дітей. Втім, з 1725 року, це вже зовсім інша історія, що не мала відношення до Новоселиці - в 1725 році князь Павло-Кароль Сангушко передав Новоселицю і сусідні Сковорідки (це назва така :-)) і Круглик у володіння Бартоломея Гіжицького герба Гоздава (Bartłomiej Giżycki herba Gozdawa) (1682-1768).

Тут хотілося б пояснити деякі подробиці і для цього варто повернутися трохи назад - справа в тому, що ще зовсім недавно, Гіжицький вважали себе власниками Новоселиця, і тих самих Сковорідок з Кругликом! Ще з початку XVII століття Гіжицькі управляли цією місцевістю, і скажімо так, цілком зріднилися з думкою, що це саме їх родове володіння. Але це було зовсім не так, що і підтвердив відбувшийся в листопаді 1725 року суд, який повернув маєток тим, кому він належав в дійсності - князям Сангушко. Пояснити цю заплутану історію досить просто - колись Сангушки взяли у Гіжицько в борг велику суму, в заставу чого надали перераховані маєтки. Історія ця тривала довго, а Гіжицьким так все тут сподобалося, що вони стали вважати їх своїми. Однак в листопаді 1725 справедливість восторжествувала і князь Павло-Кароль знову став повноправним господарем Новоселець і іже з ними. Але мабуть фінансові справи князя були далеко не в кращій формі що вже в 4-го грудня того ж, 1725 року він передав Новоселиці, Сковорідки і Круглик в повне володіння Бартоломею Гіжицькому. З цього самого 1725 року, протягом майже двох століть це була вотчина сім'ї Гіжицький.

Бартоломей - Варфоломій по нашому - служив ловчим, підсолієм і подчашиєм (посади при королівському Дворі Польщі), а також Вишеградським коштеляном. Одружений був на Францисці Ромир (Franciszka Romir). Бартоломей похований в кафедральному костелі в Кам'янець-Подільському. Його старший син, Каетан Гіжицький (Kajetan Stanisław Giżycki) (1720-1785) по всій видимості успадкував Новоселицю. Але своєю резиденцією Каетан обрав інше володіння Гіжицьких - Краснопіль, де збудував один з перших в цій частині тодішньої Польщі неоготичних палаців. У той період в Новоселиці швидше за все не було ніякої садиби. Його син Варфоломій Каетановіч Гіжицький став дійсним статським радником і Волинським губернатором. Садиба ж з'явилася пізніше, при онукі Бартоломея, Людовіку Гіжицькому (Ludwik Stefan Piotr Giżycki) (1785-1834). Людвік був сином молодшого брата Каетана, Тадеуша Гіжицького (Tadeusz Giżycki herba Gozdawa) (р. ~ 1740), камергера при дворі Короля Станіслава-Августа Понятовського, нагородженого одним з вищих польських орденів - св. Станіслава. Матір'ю Людвіка була Агнеса Раковская (Agnieszka Rakowska) (р. ~ 1760). Знаючи роки життя Людвіка ми можемо припустити і приблизний час майбутнього палацу - початок XIX століття. Це в цілому збігається з тим, що написано у відомому виданні "Пам'ятники містобудування і архітектури Української РСР" - "... початок XIX століття". Є і більш точне датування - близько 1820-го року, її призводить Афтаназі. Приблизно в 1810 році Людвік одружується на представниці відомого роду Собанських - Михалині Собанській(Michalina Sobańska herba Junosza), (1789-1877) - тітці знаменитого "тирана де ля Подолі" - Фелікса Людвіговича Собанського. У шлюбі народилося шестеро дітей, в тому числі двоє синів, старший з яких, Михайло Людвигович Гіжицький (Michał Tadeusz Giżycki) (~ 1820 - 1898), успадкував в якості основного володіння від батька садибу в Новоселиці. До нього також перейшли й сусідні, згадувані вже Сковорідки. У Польщі він згадується як гравер-любитель. Можливо частина його робіт була в Новоселицькому палаці.

Новоселиця. Малюнок Наполеона Орди. 1871 рік. Так головний фасад виглядав спочатку. Видно, що двоповерхового портика ще немає.

Що відомо про самом садибу та палац? Це одна з найцікавіших неоготичних садиб тих років. В її архітектурі відчувається вплив недавнього минулого - воно дійсно несе в собі риси оборонної споруди. Можливо, це данина численним селянським повстанням, що палахкотіли в цих місцях раніше. Але це не тільки враження - будівля палацу з'єднувалася критим коридором з будівлею служб. Так ось - в цих двох з'єднаних будівлях було всього четверо дверей для потрапляння всередину! Причому за кожною з цих дверей була ще одна, кованого заліза, і закривати ще додатковими залізними ґратами ... Втім, ця зовнішня суворість незабаром мабуть набридла і самим господарям, і в кінці XIX століття вони вирішили прикрасити головний фасад будівлі, добудувавши невеликі сіни, а до них - аркадний під'їзд, під яким вільно розміщувалася запряжена карета, і над яким була влаштована відкрита тераса, прикрашена квітами. На рівні другого поверху, на терасі, також з'явився невеликий ризаліт, де був влаштований вихід на цю терасу. Над ризалитом з'явився невеликий балкончик, таким чином палац став триповерховим, хоча це вікно, тепер перетворене в двері, існувало і раніше, але вело воно швидше за все на горище, а тепер там було влаштовано житлове приміщення. Над головним входом до палацу була розміщена довга напис, що прославляла його будівельника - відомі тепер лише її фрагменти - "серед багатьох битв діяв він проти ворогів своєї батьківщини сміливо" - за що отримав багато нагород - "особисті землі, села і селян", а також ті дві лілії, які так чудово пахли, а в пам'яті нащадків славу стверджували ". Щоб зрозуміти як виглядав палац в самому початковому вигляді потрібно його обійти і вийти на парковий фасад - тут не було ніяких переробок, все так, як було при будівництві на початку XIX століття.

За інтер'єри палацу майже нічого не відомо, за винятком того, що стіни все були оштукатурені і оброблені різними цінними матеріалами; в одному із залів стіни прикрашав широкий фриз з крилатими міфічними істотами, звірами і рослинними візерунками. Ось власне, і все що можна поки сказати про палац. Але повернемося до його господарів. Ми зупинилися на Михайлі Людвіговичі Гіжицьком. Його дружиною з 1865 року була графиня Людмила Замойська (Ludmiła hr. Zamoyska) (1829-1889). Вона слугувала при Австро-Угорському дворі і була близькою приятелькою ерцгерцогині Софії (Sophie Friederike Dorothea Wilhelmine, Erzherzogin von Österreich), матері Імператора Франца-Йосипа (Kaiser Franz Joseph). Цим можна пояснити і появу у її чоловіка графського титулу явно іноземного, невизнаного в Російській Імперії, а також подальше отримання такого від Угорського Королівства, що входив до складу дуалістичної монархії, його сином. Помер він в Італії, але його тіло перевезли до Новоселиці, де було скоєно відспівування. Де він похований - невідомо. Його єдиний нащадок - син Йосип Михайлович Гіжицький (Józef hrabia Giżycki) (1870- 28.1.1926), також пов'язав свою долю з Австро-Угорщиною. У 1896 році він отримує титул угорського графа. Одного разу, при віденському Дворі він зустрічає молоду племінницю американського посла в Австро-Угорщині, Роберта С. МакКорміка (Robert S. MaCormick) Елеонору Меділл Паттерсон (Eleanor Josephine Medill "Cissy" Patterson) (7.11 1881 - 24.7. 1948), яка закохується в нього. Гіжицький вочевидь теж полюбив молоду американку, та й партія була досить вигідною - дід Елеонори був мером Чикаго, родина володіла газетою Chicago Tribune, а її старший брат Джозеф був засновником газети New York Daily News. Роман їх не перервало навіть повернення Елеонори в Америку. У Вашингтоні, де вона оселилася, Елеонора була однією з трьох найяскравіших зірок тамтешнього вищого суспільства. Дві інші були Еліс Рузвельт (Alice Roosevelt), дочка Теодора Рузвельта (Theodore Roosevelt), і дочка російського посла Маргарита Кассіні (Marguerite Cassini). Їх називали там "Три грації". Граф Йосип Гіжицький незабаром приїхав в Америку, і домігся руки Елеонори. Весілля було зіграно в Вашингтоні, 14-го квітня 1904 року, не дивлячись на деякі заперечення сім'ї Елеонори, які втім виправдалися пізніше. У вересні наступного року в Америці народилася їхня дочка, Леонора-Феліція (Leonora Felicia Giżycka) (1905-1999) Незабаром щасливе подружжя поїхала до Новоселиці.

Тут спочатку все йшло добре, Йосип Михайлович займався розведенням чистокровних коней. Проблеми почалися пізніше, коли з'ясувалося, що крім коней граф колекціонує жінок, а також є великим шанувальником азартних ігор. Крім того, як здавалося Елеонорі, він був жорстокий зі своїми слугами. Втім, швидше за все це було не випадково у європейському аристократичному і американському демократичному поглядів на життя. Незабаром він нібито став проявляти насильство і до самої Елеонорі. Незважаючи на це, подружжя продовжувало любити один одного, але жити разом їм було складно. Вони кілька разів розлучалися, потім знову сходилися. Але одного разу Елеонора вирішила піти зовсім, причому обставини змусили її зважитися на втечу. Вона бігла з дочкою до Англії, і сховалася в невеликому будинку недалеко від Лондона. Однак Гіжицький відшукав їх і викрав дочку, сховавши її в австрійський монастир, а потім зажадав мільйон доларів, якщо Елеонора хоче забрати дочку. Елеонора подала на розлучення, процес тривав цілих 13 років ... У цьому гучному процесі були задіяні верховні влади - американський Президент Вільям Тафт і Імператор Микола II! Микола II наказав Гіжицькому, як російському підданому, повернути дитину матері. Йосип був поміщений у в'язницю, а в подальшому більш ніколи не контактував ні з Елеонорою, ні зі своєю дочкою. Ось з такими неабиякими пристрастями пов'язана Новоселиця! Граф Гіжицький закінчив свій свій життєвий шлях у Відні, в 1926 році. Можливо. його захоплення кіньми допомогло йому домовиться про продаж Новоселілеци, перед Першою Світовою війною, приблизно в 1912 році своєму сусідові по Старокостянтинівському повіту, крупному магнату Йосипу Альфредовичу Потоцькому, також пристрасному прихильникові хороших коней.

Елеонора Джозефіна Меділл "Сіссі" Паттерсон, дружина графа Йосипа Михайловича Гіжицького

Отже, Новоселиця перейшла до Потоцьких. Граф Йосип Альфредович Потоцький (Józef Mikołaj Ksawery hrabia Potocki herby Pilawa (Srebrna)) (9.9.1862 - 25.8.1922) був особистістю вкрай діяльною і цікавою. Знаменитий мисливець, мандрівник, конезаводчік, політичний діяч, підприємець, меценат і багато іншого. Народився він у Львові, що тоді належав Австро-Угорщини. Спочатку навчався вдома, потім вивчав право в Львівському університеті. Основні володіння сім'ї були на території Російської Імперії, тому він переїхав сюди, в 1885 році отримав російське підданство і в 1886 році отримав придворний чин. Від своєї матері, Марії уродженої Сангушко (Maria Klementyna ks. Sanguszko-Kowelska) (у. 1903), успадкував величезні земельні володіння, головними з яких були маєтки в Антонінах, Шепетівці та Смолдирове - все у Волинській губернії. Всього йому належало 63000 га землі. Пізніше, він докуповує Новоселицю, Манівці і деякі інші маєтки в Старокостянтинівському повіті волинської губернії. Заволодівши спадковими землями, Йосип Альфредович розвинув велику діяльність - його цікавила, так скажемо практична економіка - він будував заводи, вводив передові методи роботи в сільському, лісовому і рибному господарствах, будував дороги. Все робилося щоб підвищити продуктивність праці і ефективність підприємств. Наприклад в сільському господарстві він містив власні селекційні станції, особливо в області розведення цукрових буряків, отримані там культури сіялись на його полях і перероблялися на побудованих ним же заводах - цукрових, винокуріних, пивоварних. Займався меліорацією. Так само у нього були свої олійниці, млини, займався він і бджолярством. Містив власні ставки, в яких активно розлучалася риба. Його кінні заводи виробляли робітних та скакових - англійських і арабських коней, також розводив волів. Його успіхи в галузі сільського господарства надали йому суспільне визнання - з 1896 по 1901 був віце-президентом Сельско-господарського товариства Києва. Там же, в Києві, він був віце-президентом скакового суспільства.